Її біль у світлі рампи
"Її біль у світлі рампи" — це пронизлива композиція, що відкриває глибокий світ внутрішньої боротьби, самопізнання та пошуку сили серед хаосу життя. Пісня проводить слухача через емоційну подорож, де сцена стає символом особистої драми, а кожен акт — це її страхи, помилки й спогади.
Життєвий театр імпровізує у темноті,
У залі лише вона, мов тінь у пустоті.
На сцені її біль та розбиті декорації,
І дійство оживає в гіркій візуалізації.
Кожен актор, схиливши голову, мовчить,
Без слів порожнеча рве душу та кричить.
Уламки мрій тиснуть на серце важким тягарем,
А простір між ними палає холодним вогнем.
На сцену виходять примарні страхи,
На них лахміття безмежної самоти.
Це тіні забутих дитячих спогадів,
Загублених у глибині власних здогадів.
Їхні голоси жорстокі й холодні, мов лід,
Вони розтинають тишу, лишаючи слід.
А іноді їй здається, ніби це її власний крик,
Що вже не витримує болю гіркий рик.
Вона сидить нерухомо, як сталь,
Затиснула руки, ховаючи жаль.
Холод пронизує її стомлене тіло,
Сплітаючи думки тенетами вміло.
Вона починає бачити сенс у кожній сльозі,
У зламаних декорах, що лежать у пітьмі.
Це картина життя, а не просто вистава,
Це шлях до свободи, хоч битва й кривава.
Зала завмерла, час застиг разом з пітьмою,
На сцені тінь, вона зустрілася з собою.
Її тіло в порізах, біль у ньому тремтить.
Та в очах ще світло надії незгасно горить.
Вона дивиться й очей не відведе,
Ця картина її глибоко в душу веде.
Перед нею не жертва, що мовчки стоїть,
А людина, в якої душа від болю кричить.
Повільно встає, ніби тягар свій знімає,
Немов щось забуте всередині оживає.
Вона аплодує тій, що вистояла у житті,
І лише тепер розуміє: вона аплодує собі.
Оплески — це подяка, що вона стоїть,
Та вогонь сили духу в ній досі горить!
І навіть гіркота втрат її не зламає,
Бо вона ще жива, вона все подолає!