Балада про незламне кохання

Під покровом ночі сталася подія,
Що була даром щедрої долі.
Юнак зустрів дівчину, неначе мрію,
Її краса цвіла, мов мак у полі.

Він вчив дітей, плекав думки високі,
Вона, мов квітка, ніжна і проста.
Їхні почуття були палкі й глибокі,
Мов світло сонця й неба глибина.

Два роки їхнє щастя розквітало,
Кохання вогником світилась у очах.
Але війна, мов буря, все зламала,
І назавжди лишила в серці гострий страх.

Його забрали швидко, без розмови,
Вдягнув шинель, він юний, молодий.
Її слова лунали в серці знову:
«Повертайся, коханий, живий!!!».

В окопах, де земля кричала від болю,
Де смерть кружляла, наче ворон над полем.
Він ніс у серці нездоланну волю,
Хоча його шлях був сповнений горем.

Вона просила сили у долі святої,
Вночі молилася тихо: «Боже, збережи!
Поверни його додому, з війни тяжкої,
Та шлях до щастя нам знову вкажи!».

На війні, де панує темрява й страх,
Де життя обривається у страшних боях,
Кохану свою він бачив у думках,
Мов ніжний промінь в далеких полях.

В його сильних руках - холодна зброя,
А в серці памʼять про кохання палке…
Він був живим взірцем справжнього героя,
Чий дух не зламався крізь життя нелегке.

Пройшли роки, війна скінчилась,
Він повернувся – сивий та чужий.
Сльоза повільно по щоці скотилась,
Вона шептала: "Дякую, що ти живий".

Вони знову разом, наче лебеді вірні,
Дві долі єднала любов крізь роки.
Терпіння та віра, надії безмірні,
Вели їх до щастя крізь життєві шляхи.

Сорок років прожили в любові та згоді,
Він бурчав, а вона сміялась дзвінко.
Роки минали, як зорі в небозводі,
Життя пролетіло, мов на крилах, стрімко.

Справжнє кохання – це віра й надія,
Це голос душі, що веде крізь пітьму.
Воно, мов крила і небесна подія,
Що здатні здолати журбу та біду!

Цей вірш – більше, ніж просто слова,
Він про кохання, сильніше за час і світи.
Це мелодія серця, що завжди жива,
І урок, як любов крізь роки пронести!